ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Володимир Сущенко: Правовий аналіз сумнозвісної заяви синоду МПвУ

Сьогодні виповнюється 32 роки як у Благовіщенському храмі РПЦ, що знаходиться у м. Харкові, я у 45-річному віці свідомо став на шлях Християнської віри в Отця і Сина і Святого Духа.


В той час, як і багато років поспіль, я не замислювався над організаційно-юрисдикційною структурою земної церкви Христової, оскільки вважав і продовжую вважати, що не «риштування земної церкви» (за влучним визначенням архімандрита о. Кирила Говоруна Cyril Hovorun) визначають мій шлях християнина до виконання заповідей і завітів Господа-отця i Його Сина – БогоЛюдини Ісуса Христа та Богоматері Пресвятої Діви Марії.


І лише з часом, заглиблюючись у розуміння функціонування земної церкви, став глибше усвідомлювати, що саме ці «риштування» визначають релігійну політику правлячої церковної ієрархії та її кліриків, яка часто-густо не співпадає як з Біблійними текстами і переданнями Святих Отців, так і з реаліями щоденного життя християн, які довіряють своїм релігійним поводирям…


Останніми роками таке усвідомлення було пов’язано з сьогоденням православної церкви в Україні та її розділенням за фактичною юрисдикційної приналежністю:
спочатку (з 1991 року) до УПЦ (МП/РПЦ) і УПЦ КП, коли я продовжував залишатись парафіянином релігійної громади, яка організаційно і юрисдикційно залишалась у складі УПЦ МП/РПЦ; а з 2019 року – до ПЦУ і УПЦ (МП/РПЦ).


В січні 2019 року, після отримання Томосу Вселенського Патріархату для створеної ПЦУ, я абсолютно добровільно і свідомо приєднався/перейшов до релігійної громади Ярослава Мудрого при Храмі Малої (Теплої) Софії Київської, яка живе у складі ПЦУ.


Війна ЕРЕФії проти України, яка розпочалась у 2014 році і триває дотепер, перетворившись де-факто у Третю Світову війну (за кількістю країн, які знаходяться в орбіті боїв і людських трагедій на моїй землі, і тих ризиків для глобального світу, які вона уже принесла і продовжує приносити…), загострила мої негативні почуття і відчуття відносно антидержавної діяльності переважної частини церковних ієрархів і кліриків УПЦ (МП/РПЦ) на теренах України, які знаходять значну підтримку (відкриту або мовчазну) і серед значної частини вірян цього релігійного об’єднання.


12 травня 2002 року Синод УПЦ (МП/РПЦ) ухвалив рішення і опублікував Заяву, в якій звернувся «до Президента України Володимира Олександровича Зеленського як до гаранта додержання Конституції України з проханням втрутитись в цю непросту ситуацію, зупинити релігійну ворожнечу в українському суспільстві та вжити необхідних заходів проти беззаконних дій щодо Української Православної Церкви.»


Зміст цієї заяви Синоду УПЦ, в частині визначення причин розділення православних християн в Україні та фактичної агресії сусідньої держави, православна церква якої та її предстоятель своїми заявами і діями благословляють агресивну поведінку (починаючи з 2014 року і дотепер) своєї держави відносно України з усіма їх негативними наслідками та абсолютно цинічно стверджує:


«З сумом констатуємо, що усі ці факти є наслідком помилкової релігійної політики часів президентства П.О. Порошенка та руйнівної ідеології так званої Православної Церкви України. Переконані, що саме така діяльність попередньої влади та «ПЦУ» і стала одним з приводів військового вторгнення в Україну.

Вважаємо, що злочинні дії, направлені проти Української Православної Церкви, мають ознаки підривної та диверсійної діяльності і є також наслідком бездіяльності Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, що покликана регулювати міжрелігійні відносини в Україні. Вважаємо неприпустимими намагання заборонити діяльність Української Православної Церкви. Будь-які рішення про заборону нашої Церкви та обмеження прав її віруючих є злочинними і порушують Конституцію України. Такі дії можна кваліфікувати не інакше як акт національного самогубства, адже вони спрямовані проти мільйонів громадян України, які належать до Української Православної Церкви і сьогодні на різних рівнях — на фронті та в тилу — боронять нашу Батьківщину.»


Попередні дві цитати продовжені у Заяві ще одним, на мій погляд, цинічним висловом церковних ієрархів: «У цей непростий час, коли наша Батьківщина і наша Церква потерпає від війни, а наші мужні воїни стоять на захисті державності України, усі ми маємо об’єднатися задля перемоги.»
Постає запитання: Об’єднатися з Ким, з тими, хто благословляє агресію проти мене…?


Залишаючись, в першу чергу, християнином за вірою, а не – за приналежністю до релігійної громади певної церковної юрисдикції (!) та будучи правником за фахом протягом уже півстоліття, дозволю собі максимально об’єктивно проаналізувати вище наведені положення Заяви Синоду УПЦ (МП/РПЦ) та її фактичну позицію останніх років у контексті існуючого в Україні правового/законодавчого регулювання діяльності УПЦ і релігійних організацій взагалі в час воєнного стану і тих процесів, що відбуваються як в середині самої УПЦ, так і за її межами в нашому суспільстві.


Системний аналіз Конституції та профільного законодавства України дозволяє мені дійти таких особистих висновків:

  1. Україна знаходиться у стані війни з РФ, не зважаючи на те, що держава-агресор не оголосила такий стан, а віроломно увела свої збройні сили на територію України 24 лютого 2022 року і проводить повномасштабні бойові дії з використанням всіх засобів ведення війни.
  2. Розгорнута цієї державою повномасштабна воєнна агресія проти України змусила нашу державу відповідно положень п. 9 статті 85 і п.п. 19-21 статті 106 Конституції України 24 лютого 2022 року відповідно до п.1 статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» оголосивши на всій території України: «Воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.»

    Стаття 8 цього ж Закону передбачає, серед інших, є такі заходи правового режиму воєнного стану, як: «9) порушувати у порядку, визначеному Конституцією та законами України, питання про заборону діяльності політичних партій, громадських об’єднань, якщо вона спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення;»

    Таким чином, зміст і дух наведених вище законодавчих положень беззаперечно свідчить про те, що держава, знаходячись у воєнному стані, має право здійснювати ВСІ повноваження, необхідні для його припинення в країні, що цілком узгоджується зі Статутом і міжнародно-правовими Актами ООН, засновником і повноправним членом якої є Україна.
  3. Відповідно Указу президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, у п.3 якого зазначено: «У зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”.»
  4. З одного боку – зазначені в указі президента статті 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України прямо і безпосередньо не торкаються обмеження релігійних прав і свобод людини і громадянина та їх об’єднань.
    Також, відповідно до положень статті 64 Конституції, у перелік статей щодо НЕ застосування обмежувальних заходів у період воєнного стану не включені й ст.ст. 34-37 Конституції, які регулюють свободу думки і слова, світогляду і віросповідання та право на свободу об’єднань громадян.

    Конституція України не містить визначення «релігійної організації та їх об’єднань» і відповідно до положень статей 36 і 37 Основного Закону створення та функціонування таких організацій однозначно можна тлумачити як «право на свободу об’єднань у політичні і громадські організації (!) для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших (!) інтересів, за винятком обмежень (!), встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.»

    В Україні відповідно до положень ст.7-9 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» можуть функціонувати такі релігійні організації : релігійні громади, управління і центри… об’єднання, що складаються з вище зазначених релігійних організацій. Синод УПЦ (МП/РПЦ) якраз і функціонує як орган управління релігійним об’єднанням.

    З іншого боку – відповідно до положень статті 1 Закону «Про правовий режим воєнного стану», на мою думку, в умовах воєнного стану держава має конституційні повноваження обмежити (не заборонити!) діяльність релігійних організацій та їх об’єднань, які своєю діяльністю завдають або можуть завдати шкоду інтересам суспільства і держави, тим більше – в час війни.
  5. Відповідно до положення статті 2 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» саме законодавством України регулюються «усі правові відносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій». У статті 3 цього ж Закону зазначено, що: «Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.»

    У ч.1 статті 5 підкреслено: «В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України… Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій… бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.»

    Таким чином є всі підстави констатувати, що діяльність будь-яких релігійних організацій та їх членів має відбуватись лише в межах чинного законодавства України, а наслідком його порушення повинні бути відповідні каральні санкції з боку державних інституцій. Постає лише питання належного застосування законних процедур встановлення, фіксації і доказування таких порушень, що були здійснені з боку релігійних організацій, їх органів управління та посадових осіб.
  6. У статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначено:
    «Релігійна організація (об’єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об’єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов’язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об’єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об’єднання) з можливим додаванням слів “в Україні” та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

    Входження релігійної організації (об’єднання) до релігійної організації (об’єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак:

    1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України;

    2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об’єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об’єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов’язуючими для релігійної організації (об’єднання), що діє на території України;

    3) статутом (положенням) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов’язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об’єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об’єднання) з правом вирішального голосу.

    Крім того, ч. 4 статті 14 цього ж Закону встановлено, що:

    «У разі подання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії… неповного переліку документів, визначеного у цій статті, та/або оформлення їх без дотримання встановлених вимог, відсутності у статуті (положенні) релігійної організації відомостей, встановлених частиною третьою статті 12 цього Закону (див. вище В.С.), релігійній організації пропонується у межах строків, встановлених цим Законом, усунути виявлені недоліки.

    У разі якщо релігійна організація не усунула виявлені недоліки протягом встановлених строків, всі документи, які надійшли до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії…, крім заяви про реєстрацію статуту (положення) релігійної організації (змін до них), повертаються їй супровідним листом із роз’ясненням причин такого повернення.»
    Можна констатувати ці чинні законодавчі положення сьогодні в Україні з незрозумілих підстав – не діють!
  7. Діяльність релігійної організації відповідно до положень статті 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» може бути припинено шляхом її реорганізації або ліквідації. За рішенням суду діяльність релігійної організації припиняється лише на наявності однієї з перелічених в законі підстав. Зокрема, такою підставою є порушення права на свободу совісті в частині:

    «Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання…
    Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.»

    Знову таки проблема полягає у належному і своєчасному застосуванні законних процедур встановлення, фіксації і доказування таких порушень, що були здійснені з боку релігійних організацій, їх органів управління та посадових осіб.

Загальний висновок:

  1. Вважаю, що цитована вище Заява Синоду УПЦ (МП/РПЦ), в якій йдеться про те, що: «усі ці факти є наслідком помилкової релігійної політики часів президентства П.О. Порошенка та руйнівної ідеології так званої Православної Церкви України. Переконані, що саме така діяльність попередньої влади та «ПЦУ» і стала одним з приводів військового вторгнення в Україну. Вважаємо, що злочинні дії, направлені проти Української Православної Церкви, мають ознаки підривної та диверсійної діяльності і є також наслідком бездіяльності Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, що покликана регулювати міжрелігійні відносини в Україні.» – свідчить про абсолютно свавільне звинувачення з боку керівництва однієї з релігійних організацій країни, а саме – УПЦ (МП/РПЦ) – на адресу всіх інститутів легітимної державної влади України за останні 8 років, що в часи воєнного стану наносить глибоку політичну і моральну шкоду, сприяючи розшаруванню суспільства не лише всім християнам, але й всім громадянам і державі Україна.
  2. Порушення чинного законодавства України в частині реєстрації відповідної редакції Статуту УПЦ із зазначенням в ньому її юрисдикційної (відповідно но норм релігійного права) і канонічної приналежності до релігійного центру держави-агресора вимагає належної адекватної реакції інститутів держави Україна на такі дії Синоду УПЦ (МП/РПЦ).

    Слава Україні і най допоможе нам Господь у захисті своєї землі та загальнолюдських цінностей на планеті. Амінь +

Джерело: Сторінка Володимира Сущенка у мережі Фейсбук

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.