ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Томас Бремер. Українська національність, «руський мир» і зловживання історією

Томас Бремер викладає екуменічну теологію та дослідження східних церков в Мюнстерському університеті, Німеччина.

Багато оглядачів нинішньої війни в Україні, які намагаються проаналізувати її глибші причини, посилаються на ідею «русского мира». Ця ідея, як вони стверджують, є ключовою концепцією російської агресії та показує тісний зв’язок між релігією та політикою в росії. Проте переглянувши веб-сайт Московського патріархату бачимо, що останнім часом цей термін вживали дуже рідко. Переважно для позначення фонду під назвою «русский мир», заснованого президентом путіним і призначеного для популяризації російської культури та російської мови за кордоном. Щоправда, високопоставлені представники РПЦ відігравали важливу роль у цьому фонді з моменту його заснування у 2007 році. Але яке відношення це зараз має до України?

У певному сенсі 2014 рік став вирішальним. Коли після Євромайдану стало зрозуміло, що Україна вирішила покинути орбіту москви і остаточно повернути на Захід, термін «русский мир» майже зник із заяв лідерів російської церкви. Було зрозуміло, що ідея цивілізації, заснованої на східнослов’янському православ’ї, не може працювати без Києва та України, тому ця концепція, здавалося, вже неможлива. Однак деякі з її центральних ідей залишилися. Саме вони виявилися важливими для виправдання війни проти України, як в аргументації президента путіна, так і патріарха Кирила.

Тут я спробую окреслити найважливіші моменти: заперечення самобутності української нації та заперечення української державності як такої. Світогляд, що стоїть за цими ідеями заперечення мені здається важливішим для розуміння російської агресії, ніж дещо аморфна категорія «русского мира».

В усвідомленні путіна та патріарха Кирила, українців вважають приналежними до російської нації. З іншого боку, українці та росіяни вважаються «братськими народами», частинами спільної національної основи. Це обґрунтовується посиланням на загальне походження, яке описується не тільки в церковних, а й у світських свідченнях, як «спільна купіль». Мається на увазі історичні події X ст. коли східні слов’яни, організовані в об’єднання князівств під назвою Київська Русь, прийняли християнство. Згодом сучасні нації (я вживаю це слово у значенні народів, а не держав) росіян, українців і білорусів еволюціонували як нащадки русів у різних частинах Східної Європи та з різними культурними впливами. Згодом різноманітні російські князівства здобули перевагу над більшістю князівств на території сучасної України та Білорусі, і російський національний дискурс переважив, як і російська мова.

Тут слід згадати одну важливу лінгвістичну деталь: російське слово «русский», відноситься як до середньовічної Русі, так і до сучасної росії. Сучасна українська мова, однак, розрізняє поняття “руський” (йдеться про Русь, а також русинів) і “російський” (йдеться про росію). В російському розумінні це означає спадкоємність між Руссю і росією. «Русский мир» — це світ русів, а також світ росії. (Хоча слово “російський” також існує в російській мові, в сучасному вживанні воно позначає переважно приналежне до російської держави.)

Коли представники російської держави і церкви називають росіян і українців одним народом, як це зробив патріарх Кирил у своїй проповіді 9 березня, вони міркують у такій послідовності: народ Русі — це російський народ. Мало того, що це твердження є проблемним саме по собі, вони (що важливіше) ще й нехтують тим фактом, що нації є соціальною сталою конструкцією. Процеси становлення нації відбувалися в усіх трьох народів: є українська нація і білоруська нація так само як і російська.

Коли значна група людей претендує на власну національність, національність існує, незалежно від будь-яких претензій інших або навіть від історичних подій.

До прикладу німці та австрійці, або англійці та канадці, тепер є різними націями, але такої диференціації не було до початку їх власних процесів становлення. Поточне існування нації має дуже мало спільного з її походженням.

Подібне зауваження можна зробити і щодо української держави. Напередодні війни, як сказав путін у своїй промові наприкінці лютого — і це повторювали церковні джерела — українська держава почалася з Леніна. Що можна сказати на це? Українська Соціалістична Радянська Республіка справді була більшовицьким винаходом, але якщо продовжувати цю логіку, такою ж була й Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка. Сучасна українська держава існує з 1991 року, коли була проголошена її незалежність. Сучасна російська федерація також існує з 1991 року, коли розпався Радянський Союз. Таким чином, обидві держави більш-менш однолітки. Можна навіть стверджувати, що Україна трохи старша. У будь-якому випадку було б неісторично ототожнювати попередні форми російської чи української державності з сучасними державами. Росія не старша тому, що була Російська держава, коли не було української держави. Україна не старша тому, що Київська Русь існувала ще до будь-якої російської державності. І вік держави (старої чи молодої) не надає їй жодного пріоритету щодо інших держав (старших чи молодших).

Російська ідеологія також містить не дуже завуальовану антизахідну позицію. Цивілізація, яка відповідає російським уявленням, відрізняється від сучасних західних принципів існування людини та суспільства. Для західної цивілізації (стверджують прихильники російської ідеї) характерний індивідуалізм, який відводить людину від Бога, тоді як російська цивілізація створила умови спільного життя, як цього хотів Бог. Тому українців, які чинять опір російській моделі цивілізації (в тому числі багатьох ієрархів української філії РПЦ) вважають введених в оману Заходом.

Потрібно уточнити: звісно, ​​є спільне походження і навіть спільна історія росіян, українців і білорусів. Але потім відбувся дуже чітко розмежований розвиток.

Спільна історія в минулому не означає автоматично спільного сьогодення.

Заяви росії, які намагаються виправдати належність України до російської орбіти (і виправдати війну, коли Україна не хоче належати до цієї орбіти), ґрунтуються на позаісторичному розумінні нації та держави. Але обидва явища, народність і держава, є історичними: вони виникли в якийсь момент історії, і можуть знову зникнути. У будь-якому випадку позаісторичний підхід в російській аргументації, а також використання антропоморфних термінів на кшталт «братських держав» не може відповідати складній реальності політичних процесів. Це дилетантське використання історії вже було помічене в сумнозвісній статті путіна влітку 2021 року. Ми могли б посміхнутися таким дилетантським спробам «розібратися» в історії, якби вони не мали таких драматичних наслідків для України.

Неймовірний і хоробрий опір українців російським загарбникам є яскравим, хоча й гірким доказом того, наскільки помилявся і помиляється путін і «русский мир».

Цей текст не є реакцією на «Декларацію православних богословів світу про “русскій мір”». Цей текст закінчили та надіслали до Public Orthodoxy до того, як “Декларація” стала публічною. Автор, однак, стверджує, що «русский мир» не є корисною категорією для наукового аналізу поточної російської агресії та її церковного підґрунтя.

Читати першоджерело: Public Orthodoxy

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.