ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Україна, Ватикан та Другий Ватиканський собор

Пропонуємо переклад статті Массімо Фаджолі “Ukraine, the Vatican, and Vatican II” опублікованій у виданні Commonweal Magazine. Массімо Фаджолі – відомий церковний історик, професор теології та релігієзнавства в Університеті Вілланова, постійний оглядач La Croix International. У своїй статті Массімо розглядає які виклики несе війна в Україні Католицькій Церкві, які проблеми церкви викрила війна і дипломатичні дії Папи Франциска. Особливу увагу професор звертає на невдалий жест примирення, що влаштував Ватикан під час Хресної Ходи у Страстну П’ятницю.

Війна в Україні є викликом для Церкви

Від початку жорстокої війни росії проти України Католицькій Церкві, схоже, було важко подолати дипломатичні виклики, які війна ставить. Ось ми і опинилися в самому розпалі одного з найбільш серйозних і небезпечних (якщо не найнебезпечніших) конфліктів з 1945 року. Але Ватикан — замість того, щоб спиратися, скажімо, на мужній приклад Папи Івана XXIII у вмілому сприянні переговорам щодо розрядження кубинської ракетної кризи п’ятдесят років тому — здається, віддає перевагу образності мовлення. Це стало очевидним після наполягання Ватикану на візуальному ефекті на Хресній Ході у Страсну П’ятницю в Римі.


У 1962 році кілька слів, проголошених Ватиканом, були розміреними та зосередженими; його дипломатія не поступалася вимогам медіа-цирку. Але рішення Папи Франциска, щоб одна жінка з України та одна з росії молилися разом на станції XIII 15 квітня призвело до непотрібних суперечок, яких можна було уникнути. Правда, можливо, це було задумано як пророчий жест. Але не вдалося врахувати, як мова примирення, яка малася на увазі в оригінальному «сценарії» заходу за участі двох жінок, могла бути сприйнята як нав’язана Україні саме тоді, коли масові могили та докази потенційних військових злочинів були виявлені в Бучі та інших місцях.

Виявилося, що цей захід видав незнання того, як мова «братерства» між російським і українським народами несе відгомін радянських часів.

Наприкінці дві жінки, які працюють у римській лікарні, пройшли разом із хрестом, а учасникам було запропоновано зупинитися в «молитовній тиші» та помолитися у своїх серцях за мир у світі.


Наступного дня державний секретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін відновив порядок у відносинах між Святим Престолом та українськими представниками. Але шкода була завдана, і це збільшило дистанцію між цим понтифікатом і значною частиною східноєвропейського католицизму та діаспорою. Це правда, що Ватикан має балансувати на дипломатичному “канатоходінні”, але, роблячи це, він дедалі більше ризикує встановити моральну еквівалентність між росією та Україною.

Можливо, саме це відбувається, коли навіть дипломатія може бути сформована тим, як її сприймають у соціальних мережах, і коли чиновники — або опортуністи — діють більш схоже на лідерів думок, ніж на дипломатів. Тим не менш, скрутне становище Ватикану не можна віднести просто на рахунок проблем із комунікацією.

Війна путіна вимагає від Святого Престолу виробити нову доктрину міжнародних відносин, яка б не відповідала Ostpolitik, що існувала десятиліття тому.

Епоха холодної війни ніколи не бачила такого європейського конфлікту, як цей, у якому намір агресора має геноцидний характер, заперечуючи право на існування українського народу. За винятком смутних уявлень, таких як більш глобальна і менш європейська Церква, і в той же час менша за розміром та більш схожа на Євангельську, у Римі насправді не було розуміння щодо того, що відбувається в Церкві та у відносинах між церквами на міжнародному рівні.


Але і тоді криза сигналізує про щось більше: про сутінки політичної та богословської парадигми католицької церкви. Якщо ми уявимо католицький прогресивізм, як одну зі світових «колективних культурних сімей», то можна побачити, як війна кидає виклик принципам (або, можливо, ілюзіям), які він прийняв після падіння Берлінської стіни та розпаду Радянського Союзу. Цей прогресивізм характеризувався сукупністю доброзичливих імпульсів, з якими розумні люди не могли не погодитися: мир, розширення прав окремих людей і спільнот, повага до планети, загальне братерство тощо. Але тепер можна сказати, що війна повернула історію в Європу.


Щось подібне можна сказати про шістдесятирічний період Церкви після Другого Ватиканського собору. Ми думали, що залишили епоху великих конфліктів позаду. Поки деякі старі політичні та релігійні режими зберігалися, їхній вплив, здавалося, зменшувався: вони більше не намагалися визначати майбутнє. І справді, здавалося, що настав новий світ. Тепер ми повинні поставити собі питання, чи була ця надія помилковою. Можливо, тиск старого світового порядку був сильнішим, ніж ми гадали або, принаймні, сильніший, ніж мрія про побудову нової Церкви у світі.

Останніми роками простір діалогу був переповнений або зник як у політиці, так і в Церкві: рішення приймаються у місцях, які недоступні або їх важко знайти. Синодальність ще може принести реальні зміни в Церкву в довгостроковій перспективі. Але, здається, ми втратили терпіння (і послух), які були характерними для поколінь Чену, Конгара, де Любака, Ранера та вчених, священиків і ченців, які мене навчали. Тепер здається, що романтизм або управлінський підхід є єдиними варіантами у яких можливі роздуми про минуле та сьогодення Церкви;

Ходити поодинці (або виходити) здається стає більш популярним, ніж «ходити разом», що сповільнює синодальний процес.


І все-таки, про позитивне, Рим проявив певну мудрість під час цієї кризи. Франциск намагається врятувати Католицьку Церкву від смертельної небезпеки, до якої були сліпі Бенедикт XVI і призначена ним еліта: потрапити в ту ж цивілізаційну пастку, що й Російська Православна Церква у 1990-х роках. На противагу Патріарху Московському Кирилу (і деяким католицьким кардиналам), Франциск відмовляється розглядати Церкву, як ідеологічний притулок, чи то для романтиків, чи то для циніків, із маси колективних ідентичностей, які сформувалися під час холодної війни.

Андреа Граціозі, один із видатних італійських істориків і фахівець з історії росії та України минулого століття, нещодавно писав, що

Криза нашого Заходу, що проглядалась у сімдесятих, а потім прихована тріумфом 1991 року, припала на перше десятиліття нашого століття видна всім, включаючи путіна.

Криза Церкви також була помітна для всіх з початку цього століття. У цьому епохальному зрушенні Католицька церква, Ватикан і папство все ще намагаються знайти свою роль. Ми могли б думати про Бенедикта як про останнього папу старої ери, а про Франциска як про першого папу нової ери. Політичною паралеллю може бути президентство Джорджа Буша-молодшого, а в нову епоху – Барака Обами. Але ми всі знаємо, хто пішов за Обамою. Чи маємо ми таким чином бути насторожі щодо того, що може статися в Католицькій Церкві?


Це важливе питання, враховуючи плутанину дипломатичних і міжнародних зусиль щодо України. Війна має більший вплив на Церкву, ніж, скажімо, 11 вересня. У 1991 році Ватикан вже розумів, як перша війна в Іраку вплине на відносини між християнством та ісламом у всьому світі, і що війни США на Близькому Сході можуть означати для світу (американські неоконсерватори, в тому числі католицькі неоконсерватори, могли виграти від такого розкладу в той час).

Але тепер спадщина постсоборної Ostpolitik, ідея Івана Павла ІІ про єдність європейського континенту «від Атлантики до Уральських гір», плач Бенедикта XVI про «християнське коріння Європи» — все це здається застарілим. Путінський режим, підтриманий московським патріархом, змушує нас задуматися, чи справді більше не працюють категорії і підходи, які колись допомагали нам інтерпретувати ХХ століття. Криза довіри католицьких лідерів до того, як Ватикан намагається зупинити російську війну в Україні, є результатом зростання націоналізму в Європі, але вона також знову розпалює невдоволення східних католиків, яких тривалий час тримали під контролем. І це також є чимось на кшталт теологічної надзвичайної ситуації на вершині інституційного паралічу римо-католицизму: скандал про сексуальну наругу, майбутній крах клерикальної системи, ігнорування чи применшення церковних проблем (наприклад, жінок у Церкві). Ключові питання були поставлені перед ієрархією Церкви щонайменше п’ятдесят років тому, і з більшою богословською когерентністю тому часу, ніж сьогоденню, до того, як постмодернізм зробив саму концепцію реформи настільки важкою. Тепер може бути пізно.


Війна також кидає світло на зловісне тео-політичне благочестя антиліберальних навернених. Навіть якби Франциск намагався протистояти цьому, його понтифікат не триватиме вічно. Прихильники католицизму II Ватикану повинні протистояти зусиллям католицьких альтернативних правих (як у Сполучених Штатах, так і в інших країнах), які прагнуть пов’язати моральність з етнонаціоналізмом та політичним авторитаризмом. Водночас війна в Україні змушує до самоаналізу прогресивних католиків, горизонти яких зараз можуть бути затьмарені. Бачення післясоборної аркадії треба залишити позаду; слід визнати деяку наївність самого ІІ Ватикану (наприклад, його уявлення про мученицьку смерть і мучеників лише як про щось минуле). Наївний прогресивізм після Другого Ватикану несвідомо передчув ідею Фукуями про «кінець історії». Але тепер прогресивізм повинен рахуватися з цими ілюзіями як у політичних справах, так і в Церкві.

Джерело: Commonweal Magazine

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.