ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Сенат й Ректорат УКУ звернувся до християнських спільнот світу

Сьогодні, 23 березня, на сайті офіційному УКУ було опкубліковано відкритий лист Сенату й Ректорату Українського католицького університету до християнських спільнот світу із закликом відкинути вчинки темряви, сказати своє сповідальне і пророче слово й зупинити зло.

У зверненні зокрема висловлено заклик до тих християнських Церков та спільнот, які продовжуть замовчувати війну в Україні, або намагаються зберігати нейтралітет, оминаючи однозначниз формулювань і прямого засудження російської агресії.

З початком нової фази новітньої російсько-української війни українці незмінно впізнають себе на сторінках Святого Письма у крутих поворотах біблійної історії. В путінському режимі вони вловлюють «духів демонських, що творять знамення, що виходять до царів цілої вселенної – зібрати їх на битву в день великий Бога Вседержителя» (пор. Одкр. 16:14) і знаходять надію в перемозі Давида над Голіафом (1 Сам. 17:1–52). 

Біль від страждань і смертей, гіркота від нечутливості одних світових політиків, а також вдячність іншим, хто прийшов нам на допомогу, – ось ті емоції, що їх переживає сьогодні український народ. Водночас він переконаний, що на тій жертві, яку сьогодні платять українські воїни і цивільне населення, постане нова Україна. Бо саме це можна виснувати зі слів жертовного Божого Агнця: «Ось, нове творю все» (Одкр. 21:5).

Біблійна напруга нинішньої російсько-української війни міняє обличчя планети. Сьогодні тріщить уся безпекова конструкція світу, що склалася після Другої світової війни. Тріщини йдуть по всьому корпусу міжнародних угод, по безпекових інститутах та механізмах підтримання миру. В одну мить втрачають сенс чиїсь професійні кар’єри та звичні світоглядні орієнтації. Аксіоми донедавнього часу втрачають свою безапеляційну однозначність і перетворюються на теореми, що їх знову треба доводити.

Усі ті тріщини, які пролягли через геополітичний статус-кво, відчула на собі також християнська ойкумена. Від неприхованого язичництва  заяв московського патріарха, який виправдав брутальні звірства російської вояччини, захитався увесь корпус міжцерковних стосунків. Позичають у Сірка очі всі ті «професійні» екуменісти, які з подачі Москви за найменшої нагоди докоряли Україні за мнимі порушення релігійної свободи православних, що перебували в євхаристійній єдності з Московським патріархатом. Бо ж тепер сам предстоятель РПЦ фактично виправдав убивства і зґвалтування тих самих російськомовних православних, життя яких відтепер сплюндроване на довгі роки. 

Ми, звичайно ж, чуємо голоси предстоятелів Церков світу, які закликають припинити кровопролиття і врятувати людські душі. Ми вдячні богословам різних конфесій, які засудили винуватців війни і вчинені ними звірства. Проте водночас ми не можемо не помічати інших заяв, за якими надто часто причаївся страх. Страх назвати винуватця по імені. Страх нашкодити «екуменічному діалогові». Відчайдушні спроби вберегти рештки геохристиянського статус-кво, де красиві слова праховують гірку правду роз’єднання і небажання єдності. Панівним бажанням є чим швидше замирити «розсварених братів» і повернутись до усталених матриць «діалогу за всяку ціну», звичних особистих зв’язків, закулісних домовленостей та показових обмінів люб’язностями. Врятувати свої ієрархічні статуси та кар’єри й заспокоїти своє сумління. 

Все це по-людськи зрозуміле, але в провидницькому сенсі – намарне. Нинішній момент вимагає від Церков пророчого голосу, який несумісний зі страхом та ідеологією. Ми хочемо почути з їхніх уст не «глибоку стурбованість війною», бо це – мова дипломатії. Ми прагнемо почути ті відважні слова істини, що їх сказав би сьогодні Ісус, який Своєю поставою вчив нас: у справах Божих не можна зі страху уникати правди. Бо лише ця мова може вважатися мовою віри. «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде» (Мт. 10:39).

Так само суперечним з Євангелієм є урівнювання страждань, що їх переносять українські та російські військовослужбовці. Перші захищають свою землю, другі – плюндрують чужу. Не є «бідаками» ті російські військові злочинці, які знищують пологові будинки, розстрілюють стариків і дітей, ґвалтують жінок, мародерствують і похваляються своїми «здобутками». Урівнювати страждання українських і російських військових може ідеологія політкоректності, але не євангельське почуття, яке завжди стоїть на боці скривдженого. 

Ось чому ми переконані, що для світу настав час визначитися, причому як у політичному, так і в духовному сенсі. Неможливо вже далі не помічати сатанинський характер кремлівського режиму, який сіє ненависть, безцеремонно бреше й розв’язує жахливі війни. Це нове породження тієї сили, щодо якої Матір Божа остерігала людство у Фатімі, – і ця сила мусить понести юридичну й моральну відповідальність. Війна Росії проти України не може закінчитися тим, що її зачинщики і всі, хто її провадив та виправдовував, і далі будуть вважатися леґітимними членами світової спільноти. 

Так само недопустимим є, щоб керівництво Московського патріархату не понесло моральної, а подекуди й юридичної відповідальності за надання путінському режимові моральної підтримки та схвалення розв’язаної ним війни. Освячуючи жахливі звірства російських солдатів в Україні, саме патріарх Московський сказав: «Не може бути у наших військовослужбовців жодних сумнівів в тому, що вони обрали дуже правильний шлях у своєму житті». Отож завдання християнської ойкумени чітко заявити йому, що і шлях тих військовослужбовців, і його особистий шлях є погибельний.

Якщо християнський світ хоче, щоб російське православ’я морально одужало й  дарувало світові глибинні скарби правдивої віри та своєї традиції , то він мусить усвідомити: цього не станеться, якщо ієрархія та вірні цієї Церкви не пройдуть через моральне покаяння. Екуменісти світу повинні визнати, що паралелі між ідеологією «русского міра» й нацистською ідеологією стали сьогодні цілком виправданими. А тому Російська Православна Церква, яка також стала Рейхцерквою, так само мусить понести свою ганьбу, як свого часу понесла її Німецька Євангельська Церква. Адже Божий мир завжди є плодом відречення від зла і поєднання з Богом. 

Тож від імені всієї спільноти Українського католицького університету закликаємо християнських лідерів усього світу сказати своє сповідальне і пророче слово й зупинити зло! Нам нестерпно бачити, як морок темряви й смерті намагається поглинути ті покоління української молоді, що їх ми спрямовували до віри в Добро, Правду та Милосердя. Не даймо їм зневіритися в цих цінностях й допоможімо їм побачити світанок: «Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла» (Рим. 13:12). Хай нинішня кривава жертва України стане миттю кайросу, з якого почнеться оновлення всієї землі! 


Джерело: ucu.edu.ua

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.