ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

На цій зустрічі був присутній Святий Дух! – Денис Коляда про зустріч з Папою

Коли я десь два тижні тому написав листа Папі, я не міг сподіватись ні на відповідь, ні на майже двогодинну розмову. Де Папа і де я? І важко уявити, скільки листів він отримує щодня. Але дія Святого Духа полягає в тому, що Він не має кордонів і перепон. Він єднає тисячі християн у молитві. І для Бога немає нічого неможливого. Шляхи Його несповідимі, і дивні діла Його. 

Саме таким незбагненим шляхом Він повів мене до Папи. А почалось усе рік тому в Маріуполі, в місті Марії. Саме там був зроблений перший крок до Риму. Тоді я приїхав провідати свого доброго друга пастора Геннадія Мохненка. Ми тоді багато говорили про екуменізм, про пошуки єдності. Саме тоді народилась фраза – я є унійним протестантом. Хто ж знав, що це доведе мене до Риму. Мої нарікання, що в нас як у держави тоді були певні прогалини щодо комунікації з Ватиканом, наштовхнули Геннадія на ідею познайомити мене з його аргентинським другом пастором Алехандро. Який є старим товаришем Понтифіка. 

Отож ми зателефонували Євгенові, який був близьким до Алехандро, і вже Євген нас звів з цим дивовижним чоловіком. Який служить Богу з щирістю і який по-справжньому полюбив Україну. 

Після того була довга дорога. В лютому ми передали листи Папі від різних релігійних лідерів та громадських організацій. Ми пробували донести до Папи наші бажання і переживання. І вже в травні, коли ситуація в комунікаціях досягнула не кращої точки, я написав відвертого листа до Папи. Він був наповнений молодечого максималізму, але водночас і щирості, і я відправив його пастору з Аргентини з проханням якнайшвидше передати це Папі. Я був переконаний що цей лист Папа прочитає, але не міг і сподіватись на особисту відповідь. Бо хоч я писав його і максимально щиро, я був переконаний, що це не той формат, який зможе на щось вплинути. Але відповідь прийшла. І вона була наповнена справжньої батьківської опіки, любові та неймовірного смирення. У ній промовляло таїнство щирості. І щире бажання зрозуміти біль ураїнського народу, про який я писав у своєму листі. Не формальність, не коректність, а щирість зумовила бажання Папи зустрітись. Чому посприяв і Алехандро. 

Окрім формальної підготовки, я розумів, що мені треба здійснити внутрішнє паломництво до джерела віри. З одного боку, труднощі формальних узгоджень і підготовки візиту, з іншого – наповнення серця вдячністю і спостереження за діянням благодаті. Ці світи боролись, але хіба благодать може програти… В певних словах і діях я не впізнавав себе. Це була людина, яка довірилась Богові. Це було щось родом з дитинства: коли щось сильно хочеш, то в першу чергу про це мрієш, потім пробуєш і тобі не вдається, а потім просто щиро просиш – і воно тобі дарується. 

Отож 8 червня я стояв біля готелю Святої Марти з другом Євгеном, з пастором Алехандро і моїм вчителем паном Мирославом. В думках пустота, а в серці вдячність цим людям і Богові, який зробив неможливе. Маріуполець з Лондону, пастор з Буенос-Айрісу, колишній в’язень Гулагу і молодий чоловік, який усім серцем прагнув у цей момент бути просто щирою дитиною перед батьком. 

Ми зайшли, і нас просили почекати. І от я сиджу в Ватикані за дві хвилини до зустрічі з намісником Петра, і в голові лише одна фраза: «Радуйся, благодаті повна…». 

І от він у білому – перед нами. Усміхнений єпископ Риму. Скільки любові і смирення в цій усмішці. Скільки бажання допомогти і почути в Його очах. Від нього одразу повіяло батьківством. А тіло і душа пригадала постать Блаженнішого Любомира. Потім Папа мені пригадає, що вони з кардиналом Гузаром стали кардиналами в один день, прийнявши цю гідність з рук святого Папи Івана-Павла ІІ. Вдумайтесь у це! Як діє Святий Дух, як сплітаються долі і погляди та символи у єдиний гобелен слави Христової. 

Він нас привітав, і почалась розмова. Алехандро нас представив, і кожен повинен був трохи розповісти про себе. Пан Мирослав говорив про важливість подивитись на Україну з іншого боку. Про те, що ми народ сутінків, який прагне стати народом світанку. А я ще не знав, про що говорити. І раптом Алехандро представив мене та й каже Папі: «Це він писав тобі листа». Я трохи злякався. Думаю – легко було бути хоробрим на папері, а що тепер? І тут знову було віяння Святого Духа. Папа пожартував і засміявся. Запитав, чи я все зрозумів, бо почерк у нього так собі… Можливо, бачачи мій страх, Він вирішив розповісти, що він зробив задля України з часу війни. 

Нам це було вже відомо з преси. Але що ми в Україні не врахували, так це це щирості Папи в цих вчинках. Його неймовірного смирення і непереборного прагнення допомогти. Коли він про це розповідав, це були не сухі факти, а історія боротьби. Я бачив, як він щиро намагався донести, що йому не все одно. Він підкреслював свою любов до України і особистими історіями з дитинства. Розповівши нам про своє знайомство з Україною через постать свого вчителя священика УГКЦ. Як той його навчив прислуговувати при українській службі Божій. Ці спогади були наповнені теплом і любов’ю. Він сказав: «Хоч я і не розумів української мови, я навчився правильно відповідати, і для мене ваша мова була як музика». 

Я йому відповів на цю розповідь цитатою з Послання до євреїв: «Згадуйте ваших наставників, які проповідували вам Боже Слово, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євреїв 13:7) Я, правда, сказав, що то написав Павло, на що Папа мене поправив і сказав, що, скоріш за все, це був учень Павла. Але він це зробив з таким піклуванням, що мені защеміло в серці. Навіть на такі речі йому не все одно. Навіть тут він проявляє свою опіку про нас. Бо хоче послужити. 

Коли мова зайшла про візит до України, я вирішив залишитись вірним своїй щирості. Я намагався не переконувати політичними аргументами, а сказав Папі, що ми очікуємо від нього вчинок, подібний до вчинку Апостола Петра.  

«Ваша Святосте, будучи тут, у Римі, я зробив маленьке паломництво до Quo Vadis. Там де Петро зустрічає Христа. Я довго думав над цією історією, і дозвольте мені поділитись своїм баченням. Петро повертається в Рим не тому, що сподівається замирити Нерона. І він навряд чи сподівається, що це припинить переслідування християн. Він повертається, бо так вчив його Вчитель. Його веде до Риму дух солідарності з паствою. Він вертається, щоб страждати з тими, хто страждає. І саме плодом цієї солідарності є Ватикан. З цього вчинку Петра зароджується історія Папства. Саме цього я прошу від Вас, коли запрошую Вас відвідати Україну».

Папа відповів на мої роздуми щодо Петра:  

«Твоя герменевтика є специфічною.  Ти вже приступав до першого причастя? Бо вона є досить католицькою. Мені сподобалось ця назва – протестант–уніат. Браво! Ці твої роздуми правильні, тому що з мучеництва виникає віра. Це справджується навіть тоді, коли з мучеництва народу – народжується новий народ. Я зараз часто думаю в цьому ключі про вас. Дякую тобі за це свідчення!» 

Він загадав і про біженців. Жінок і дітей! Його політика тут є повною опіки. Коли він говорив про зустрічі з дітьми, то сяяв. Було зрозуміло, для нього це не формальність, а спосіб бути справжнім душпастирем. Його Святість зауважив: «Частина політична і суспільна – працює, щоб прийняти цих людей. Але  ентузіазму замало. Він згасає. Але я закликаю світ оберігати цих біженців. Більшість із них є жінками. Гарними жінками. І якщо ми  доведемо їх до того, що вони опиняться на дорозі, це буде неправильно». 

Пан Мирослав торкнувся і теми справедливої війни та запитав Папу, чи маємо ми право на захист? Папа відповів недвозначно: «Так, маєте. Звісно. Народ, який відмовляється від самозахисту, чимось уподібнюється до народу-самогубці». На цьому фоні я вирішив розповісти Папі, що ми як країна пробували йти шляхом, який він проповідує. Коли він каже, що у світі багато зброї, то ми це розуміємо.

«Бо ми єдина країна, яка відмовилась від ядерної зброї. Ми скоротили кількість військових з 91 року по 2013. Ми пішли шляхом Христа. Втілювали те, про що ви говорите. Росія гарантувала нам безпеку. Але сьогодні нас зрадила. Якби у нас була ядерна зброя – Росія не змогла б напасти. Іншими словами, хіба це не шлях мучеників і святих? В 2014 році почався Майдан. І він був не про політику, а про цінності. Саме тоді, коли українці помирали за цінності, ворог напав на нас. В 2014 році ми просто хотіли як народ самостійно вибрати своє майбутнє. Але хтось вирішив нам це заборонити. Вперше в 2013 люди помирали під прапорами ЄС за цінності».  

Я також розповів про унікальність українського релігійного ландшафту в Україні. Та сказав, що ця унікальність можлива лише зараз, за української влади. Якщо сюди прийде Росія, то ні мене, ні пана Мирослава не буде. Росія не терпить іншого. Я засвідчив Папі, що ми, українці, довго йшли шляхом мучеників і святих.

«Святійший отче, Ви самі бачите – ми йшли шляхом Євангелія, шляхами довіри і жертовності. Тепер за цей шлях платимо високу ціну, коли світ розмірковує, чи варті ми їхніх зусиль. Хіба не наміснику Петра варто підняти голос за нас?! Скажіть, Отче, що нам робити? За що вбивають моїх братів та сестер? Ми просимо просто солідарності». 

В цей момент він дивився мені в очі, і там був такий жаль і розуміння, що не треба було і слів. Він розумів! І тоді він іще раз повторив про свою готовність приїхати до України. «Двері на приїзд в Україну відчинені. Чекаю на відповідний момент. Коли він дозріє. Зараз не можу поїхати через проблеми з коліном. Лікар не відпускає навіть на вже заплановані візити, треба почекати, поки нозі стане  краще. Але я хочу запевнити: двері не є зачинені. Вони відчинені. Подивіться: той факт, що я посилаю своїх посланців-кардиналів, це не для того, щоб мені вмити руки і самому не їхати. Це, навпаки, для того щоб приїхати. Щоб тримати дорогу до України в фокусі. 

Він подивився на мене. Можливо, прочитав в мені сумнів і з усмішкою повторив: «Я тобі кажу перед Богом, я буду серйозно  думати і молитись щодо візиту». Мені стало так тепло. Він не сердиться, а й надалі хоче переконати мене у своїй любові до України. У своєму щирому прагненні послужити нам. Саме тоді я згадав, що хотів попросити у Папи найбільше. Але чи варто? Знову сумнів і благодать вступили в бій. І я невпевнено запитав: «Отче, чи можу ще дещо просити? Мені незручно, бо вже так багато прошу, але я про це молився…». Він знову засміявся і каже: «Та що ти, проси. Невже ти не читав, що сказав Ісус: “Просіть і матимете”». Тоді я попросив спільно помолитись за його здоров’я. Він усміхнувся і сказав: «Звісно». І ми молились спільно: пастор з Аргентини, син українського Донбасу, колишній в’язень Гулагу, молодий відвертий хлопець і Єпископ Риму. Молились за нього і за Україну. 

Насамкінець я подарував йому книгу-фотоальбом «Ті що страждали за правду» про новомучеників УГКЦ. Він втішився тому подарунку. Пригадав, що йому таку книгу подарував уже Митрополит Борис, але вона французькою. Тому тішиться, що ця італійською. Жартома запитав, скільки то коштує, а я відповів, що достатньо буде розгрішення гріхів, і він додав: «Все-таки ти цікавий протестант». Дав мені руку, а я її поцілував. Коли ми вже попрощались, він вирішив нас провести, хоча сам був на візочку. Бачачи, що ми приголомшені таким жестом, він знову пожартував:

«В Аргентині є така традиція, що гостей треба проводити з двох причин. По-перше, щоб пересвідчитись, що вони точно пішли, а по-друге, щоб упевнитись, що вони нічого не взяли».

Я віджартував, що ми можемо його взяти з собою. І це був напівжарт. Бо ми взяли його любов у свої серця, щоб свідчити її тут, в Україні. Коли все це переосмислюєш, то хочеться дякувати Богові і проголошувати силу Його справ! 

Автор: Денис Коляда


Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.