Оригінальна версія цього тексту з’явилася у службі новин Східних церков (Der Nachrichtendienst Östliche Kirchen (NÖK)). Текст німецькою мовою був перекладений на українську та російську Регулою Цвален.
Цей лист я отримав з Києва від свого друга Костянтина Сігова — українського філософа, видавця та громадського діяча — директора Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Науково-видавничого об’єднання «Дух і літера», головного редактору часопису « Дух і літера». Лист надійшов за кілька годин до початку військових дій.
Яка атмосфера у Києві? З цим тривожним питанням все частіше звертаються до мене друзі з різних країн світу.
Можливо, не всі три мільйони киян, але більшість із нас на початку цього року обговорювали вміст «тривожної валізки» на порозі війни. Документи, медикаменти, запас їжі, мінімум необхідних речей у разі термінової евакуації та бомбардувань.
Вибір необхідного обговорювали у колі сім’ї, на роботі й надалі у всіх соціальних мережах. Напружені дні та ночі обговорення цієї теми зрідка розбавляли анекдотами. Наприклад: вчені витратили космічні засоби для винаходу ручки, яка не перестане писати у космосі. А чи не надійніше брати з собою олівець та ніж?
Діти також активно включилися в обговорення складу та обсягу «тривожних валізок». У разі дороги через ліс і бездоріжжя потрібні, очевидно, не валізи, а рюкзаки. Якої ваги для дорослих та якої для дітей? Понад 1000 шкіл Києва та інших міст України за один місяць отримали анонімні загрози замінування будівель та було проведено екстрені евакуації сотень тисяч дітей. Не важко уявити стан батьків, котрих терміново викликали прибути за дітьми у ситуації небезпеки для життя.
У Києві різко почастішали помилкові загрози мінування метро. Ці форми гібридної війни вступають у резонанс з інформацією про вбитих і поранених на реальній війні з Росією на сході України.
Вісім років багато хто не називав цю війну її власним ім’ям і говорив про «українську кризу». Тепер уже ні для кого не секрет, що проблема в «російській кризі» та в путінському режимі. Анексія Криму у 2014-му році та захоплення міст і сіл на сході України призвели до окупації Росією території, яка перевищує розміри таких країн, як Швейцарія чи Бельгія. Тисячі українців убито, а мільйони були змушені покинути окуповані території і стати біженцями.
На одній з висотних будівль Маріуполя довгий час здалеку було видно портрет дівчинки на ім’я Меланія. Їй у 2015 році відірвало бомбою ногу, і вона залишилася живою лише тому, що під час обстрілу Маріуполя російською артилерією мати заступила її собою й загинула. Меланії нещодавно виповнилося 10 років, з них 7 вона живе у Києві з бабусею Ольгою. Їм допомагає асоціація «Діти надії». Сьогодні ми говорили з Ольгою по телефону, і вона з тривогою розповідала про звістки, які отримує від рідних та друзів з Маріуполя, на околиці якого йде війна і ніхто не знає, коли вона хлине до міста.
Нещодавно я записав діалог про форми людської гідності з релігієзнавцем Ігорем Козловським, який провів 700 днів і ночей у підвалах Донецька. Мій співрозмовник пройшов через численні допити й тортури, на яких його мучили не лише фізично та психологічно. Мучителі намагалися позбавити його права залишатися людиною, зрадити свою гідність. Мене вразила його лінія спротиву. Ігор Козловський згадав під час катувань про те, як свого часу Віктор Франкл говорив, що «совість – це внутрішній Бог». Такий свідок навіть під час тортур дає змогу ніби ззовні побачити те, що відбувається. «Ти побитий, закривавлений, але раптом усміхаєшся… І подумки розмовляєш із собою про те, що більше не боїшся смерті. Тебе вже не зламають, ти вже поза їхньою владою, ти перейшов межу і більше не боїшся – ти себе побачив».
Такого співрозмовника дуже важливо сьогодні почути, адже й у нашому місті окупанти хочуть робити те саме, що вже вісім років творять у Донецьку. Путін не приховує свого бажання повісити на мерії Києва російський прапор – на Хрещатику та на Майдані. А в сусідні будівлі (чиї підвали ще пам’ятають КДБ) феесбешники тягатимуть на допити та тортури киян та «гостей столиці». Західним дипломатам це, начебто, не загрожує, але про всяк випадок вони з Києва їдуть.
150-тисячна російська армія та військова техніка працюють день і ніч для нагнітання страху й за допомогою його – для стирання фундаментальних правових норм та етичних правил. Кремль хоче добитися, щоб Європа поступово відмовлялася від будь-яких принципів – «аби не було війни».
Чому кісткою у горлі у Кремля виявився саме Київ? Псевдоісторичні фантазії Путіна камуфлюють підводний камінь його режиму. Заборона міжнародного товариства «Меморіал» у Росії по суті пов’язана з ескалацією агресії путінського режиму щодо Києва. Про цей зв’язок не часто згадують на Заході, але він суттєвий.
Кремль накладає табу на вільний доступ до інформації про злочини сталінського режиму, на розгляд Голодомору та ГУЛагу як злочинів проти людства. Заперечення правди про такі місця масових знищень, як Сандармох, перейшло вже у репресії проти Юрія Дмитрієва та інших співробітників «Меморіалу», які «виносять сміття з хати».
Путінський режим намагається переконати Захід у тому, що суд над сталінськими злочинами – це «внутрішня справа Росії». Це, мовляв, не злочини проти людства, а злочини проти «своїх» (у будь-яких кількостях), і диктатор вимагає вважати їх «локальними», поза судом людства. Припинення засудження державних злочинів СРСР розв’язує руки тим, хто вбивав у Москві Політковську та Нємцова. Безкарність державних злочинців прямо пов’язана з політикою амнезії.
Страх перед міжнародним судом – аналогічним Нюрнбергу – усвідомлено та неусвідомлено визначає інерцію злочинного режиму. Маніакальна риторика Кремля щодо НАТО залишається абсурдною доти, доки за словом НАТО ми не побачимо тінь Нюрнберга.
Що диктатору Лукашенку до суду в Гаазі, якщо його злочини – це «внутрішня» справа Білорусі? Диктатор вилучає захоплену ним країну з юрисдикції Європи. Тероризовану територію він ніби вирізає з простору людства. Ізоляційність неорадянського режиму наполягає на ексклюзивному праві безкарно творити зло на своїй території.
Прикриттям для такого зла служить дурість і тупість тих зарубіжних коментаторів, які заплющують очі на те, що діється «там у них», ніби це не стосується «нас». Реальність єдиного людства одні заперечують зі зла, інші з дурісті. Причому дурість небезпечніша за пряме зло, на думку Дітриха Бонгеффера. Дурість, на відміну зла, цілком задоволена собою, у ній менше схильності до самознищення.
Яку модель відносин пропонують Україні ті, хто готується у грудні цього року відсвяткувати сторіччя створення СРСР у 1922-му році? Суть цієї моделі демонструє насильство путінського режиму над Білоруссю руками Лукашенка. Кругову поруку такого «локального» насильства намагається розірвати Україна.
Разом із генералом Григоренком, Сахаровим та сотнями інших правозахисників ми називаємо злочином сталінську депортацію кримських татар у травні 1944 р. Продовженням цих репресій є переслідування інакодумців слідом за анексією Криму вже протягом восьми років. 16 лютого 2022 року у Сімферополі засуджено на шість років ув’язнення журналіста радіо Свобода Владислава Єсипенко. Сфальшована справа має бути віддана міжнародному розголосу. Про реальний контекст журналіст сказав у своєму останньому слові на суді:
«Мого діда у 1937-му році катували та розстріляли. У мене таке відчуття, що тепер безпосередні спадкоємці тих чекістів роблять зараз те саме, що й у 1937-му році… Вони позбавляють волі журналістів, які намагаються показати те, що реально відбувається у Криму. Тому що в Криму править ФСБ… Якщо так буде й надалі, то в такої країни немає майбутнього».
Долі окремих в’язнів совісті у в’язницях путінського режиму не розпадаються на атоми доти, доки міжнародну солідарність із нею не вдається звести до порожнього звуку.
Значним політичним тілом, наповненням світового Меморіалу сьогодні є мільйони громадян України. Порушення міжнародного права для нас є питанням життя й смерті. Цілісність та суверенітет країни для нас докорінно пов’язані з питанням про гідність кожної людини. Справу Меморіалу не стерти з порядку денного поки йде боротьба за вільну Україну, яка багато пам’ятає та ділиться своїм свідченням зі світом.
Україна виносить «локальні» радянські злочини на світло всесвітнього суду. За це її зараз намагаються знищити та поховати у Нічій Землі, No man’s land. Україна прагне нагадати людству про долю тих, кому випало жити на «кривавих землях». Тим самим вона розширює спільне поле відповідальності за те, що тут діялося і відбувається тепер. Цього їй не прощають. Її намагаються перетворити на заручницю та звинувачують у всіх неможливих гріхах.
Архіви радянського КДБ давно закриті в Росії та Білорусі, але відкриті для всіх досліджень у Києві.
Солідарність світу з Україною сьогодні необхідна всім нам. Йдеться про підтримку в усіх формах – думкою, словом, справою та зброєю. Зокрема Великобританія передала Києву вогнемети для ведення бойових дій на вулицях міста. Як писав Т. С. Еліот у 1940-му році про оборону свободи: «Ми зайняли наші позиції в очікуванні розпоряджень». Такою є ситуація на сьогодні.
Мені не хотілося би зараз обговорювати тему списків на арешти, які російські спецслужби складають з іменами тих своїх співгромадян, які обрали свободу і переїхали до Києва, а також з іменами незручних для них білорусів, українців та інших європейців.
Але насамкінець дозвольте зухвале питання про майбутнє нашого міста, нашої країни та нашої Європи – після Путіна і після війни. Коли нарешті дівчинка з Маріуполя та філософ із Донецька відчують себе у Києві в безпеці?