ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Філософ Олег Хома. Хто мислить складно?

Заздалегідь перепрошую за довгий текст. Утім, добра новина в тому, що ніхто не зобов’язаний його читати. Це з приводу скандалу, який загрожує істотно спотворити нашу філософську спільноту, і без того досить умовну.

На мій погляд, ми не обійдемося без складного мислення, а складні обставини мисленню лише сприяють. Складне мислення – це дуже добре. Але в чому воно полягає, як його вирізнити? Істотні ознаки, мабуть, самі стали би деяким внеском у бажану складність.

Одна з головних ознак складного мислення – саморефлексія, спроба осмислити те, що ти, власне, робиш, коли мислиш. Тим більше, коли ти мислиш публічно, саме в той час-пору, коли довелося це робити. І що робить твоя оприлюднена думка – до кого вона звернена, що вона означає в контексті, в якому проголошується. Це доволі складно – не просто говорити, що вважаєш за потрібне, а зупинитися й поглянути: що саме я кажу? Чим воно постає, попри мої тричі добрі наміри?

Я проти того, щоб ми дегуманізували себе. І я за те, щоб ми боролися й захищали тих, кого завтра, зв’язавши руки за спиною, просто застрелять у потилицю. Але в цій боротьбі воленс-ноленс треба перетворити морально готового вбивцю на просто «готового». І то трохи раніше, ніж йому випаде вдала нагода. Що ж, це таки складно – якось співвіднести свій гуманізм і необхідність вчасно вистрілити.
Доки керівництво твоєї країни закликає дотримуватися Женевської конвенції щодо полонених. Доки ми можемо це публічно й вільно обговорювати, хоча в країні війна. Доки цих полонених ще беруть у полон люди зі зброєю (попри всю нелюдськість тієї навіть не воєнної, а фундаментально нелюдської машини, частиною якої є ці потенційні полонені). – Доти немає ні складних розумних, ні складних чуттєвих підстав вимагати “більше гуманізму” і при цьому не роззброювати морально захисника. Доти немає (принаймні я не бачу) підстав робити цей протест проти дегуманізації провідною вимогою.


Головна вимога зараз – спрямувати всі зусилля країни на захист ще не вбитих дітей, жінок, літніх людей; ще не сплюндрованих міст і сіл; ще не спалених шкіл, бібліотек і лікарень; ще не забороненої мови; ще наявного права називати себе українцем, а не щасливим підданим дикої недоімперії, яка у вільну від геноцидів хвилинку так любить пропагувати свою неймовірно високу культуру і ще вищу духовність.

Пропагувати так само й із тих самих екранів, з яких пропагує геноциди. Якщо хтось готовий жертвувати життям, щоб не дати іншим потрапити в концтабори (ба просто бути вбитим у підвалі чи на вулиці), або якщо хтось готовий всіляко підтримувати тих, хто так жертвує життям, то вимагати від них ще більшого гуманізму було б зараз «дещо надмірним», принаймні заскладним для розуміння.

Бо якщо перше, чого нам зараз бракує – самим не стати орками, це означає, що ми вже досягли якоїсь критичної межі дегуманізації? Ми маємо терімново рятувати душу, бо злочини наші вже досягли межі? Чи не досягли, але мають виразну тенденцію досягти? Звучить дико, особливо за цих обставин. Але звучить – бо було сказане, «просто сказане», інтуїтивно. Сказане, але не продумане – ні складно, ні просто.
Навряд чи свідчить про складний аналіз узагальнення частини фейсбучних коментарів чи розмірковування про теоретичні ймовірності. У соцмережах завжди повно неадекватів, які що в часи миру, що в часи війни закликають до дідькозна-чого. Нам завжди загрожує дегуманізація. Яка саме загрожує зараз? Якби хтось це визначив точно й обґрунтовано, треба було б йому подякувати. А коли з окремих фб-настроїв робляться універсальні висновки щодо «нас», не бачу тут нічого надто складного. Як і коректного й корисного.

Важливою є теза про полювання на відьом. Ми, люди, зазвичай вважаємо себе раціональними й розумними істотами, іноді навіть такими, що мислять складно й вишукано. Цілком природна річ, одне з когнітивних упереджень так і називається: «помилка необґрунтованого оптимізму». Тож висловлюючи щось, ми переконані у високій цінності й раціональності наших слів, очікуємо на уважний неупереджений їх розгляд тощо. Але ці наші слова ззовні можуть виглядати зовсім не так, бути недоречними, нетактовними, нечуйними. Недоречними, попри всю складність. Невже нам було складно передбачити, що наша немудряща, якщо чесно, теза може виявитися для дуже багатьох просто плювком в обличчя? Передбачали, але плюнули? Ну, хочеться вірити, що це висока самопожертва заради інших, які ще не розуміють…

Ми ж добре знаємо, що крім інформації є ще й контекст: час, обставини, акценти, зрештою, товариство. Припустимо, ми стабільно зближуємося з доволі мутними людьми, які раніше, у часи напів-миру, вважали чи не найнагальнішою для України темою «викриття фашизму і злочинів ОУН-УПА» (ну, щоб не стати самим орками, звісно). Отже, ми обираємо собі деяке середовище спілкування. Потім декого з нас таки чують і навіть приїздять на танках звільняти від засилля «нацистів-бендерівців» (нашої головної проблеми), пропонуючи потерпіти «тяготи справедливой войны», нравітся нам це чи ні. Звісно, на деяких відьом за такий порядок денний і раніше трохи полювали. Але штука в тому, що тепер вони самі не готові продовжувати свої стариє пєсні о главном. Тепер потрібне щось слабше, але теж достатньо софістичне й неголовне на місці головного, щоби якомога ширша публіка побачила, «як все неоднозначно», розмилася, розгубилася, втратила волю й сама підставила потилицю під кулю. Але тут раптом знову починаються полювання. Дивно, чого б це? Підстав же жодних.

Є одна пам’ятка складного мислення, яке колись іменували мудрістю. Автор називав себе Давидовим сином, царем в Єрусалимі. Він поділився з нами доволі важливою рисою такого мислення: здатністю зрозуміти, що «на все слушна хвилина під небом». Зрозуміти цю тезу легко, важко розпізнати ознаки слушного/неслушного в кожну хвилину свого життя. Час війни від часу миру ми ще так-сяк можемо відрізнити (хоча для когось з нас війна триває з 24.02, для когось – 8 років, для когось – з Першого Майдану, для когось – з Тузли, для когось – з перших подихів нової імперської пропаганди початку 2000-х, а для когось вона триває вже понад 300 років). А от коли треба «убивати» або «лікувати», «обіймати» або «обіймів уникати», «мовчати» або «говорити» – тут ми помиляємося найчастіше, бо ж ми не напівбоги, а лише люди. Але одне скажу впевнено – якщо над цими “коли” не думати, важливих аспектів складності нашому мисленню таки бракуватиме.

І головне: коли треба любити і коли – ненавидіти? Інший Син Давидів, Цар дещо іншого Єрусалиму, закликав нас любити ворогів своїх. Щоб не дегуманізуватися, ми не можемо забути ці слова, не можемо від них відмовитися, бо справді озвіріємо. Але треба спробувати притомно зрозуміти цей заклик і цю любов, бо він направду складний. Принаймні я не думаю, що Спаситель світу був настільки жорстоким, щоб закликати нас, наприклад, забути про свою закатовану родину і чимдуж бігти гуманізувати її вбивць. Адже Він закликав нас до подвигу, посильного кожному. Це як дві лепти бідної вдови. Один зайвий прокльон, не промовлений тим, хто оплакує зараз своїх мертвих, буде незмірно гуманнішим, ніж всі мої прекраснодушні фб-пости. У цей страшний час сама собою постала дещо інша, ніж раніше, міра гуманізму і, заразом, складності/простоти. Відчуваю, що мій розум надто слабкий, щоб її осягнути. Але не зважати на неї – зовсім уже глибока помилка, надмірне спрощення.

І наостанок, трохи інтерсуб’єктивного, для філософів (ну, на випадок, якщо дуже захочеться покидатися камінням у скляному будинку). Ми маємо чітко визначити, яку міру незгоди між собою можемо собі дозволити. Ця міра теж змінилася 41 день тому, але не зникла! І ми маємо її знайти, а не скасувати. Можемо влаштувати Варфоломіївську ніч – тоді будемо всі, як один, на все реагуватимемо за революційною совістю, моментально, тоді серед нас будуть можливі лише дискусії про більшу «праведність». Можемо закликати до розквіту всіх квітів – тоді станемо ганьбою нашого суспільства, заплутаємо і роззброїмо його (хто виживе, довго потім згадуватиме в концтаборі, що таки треба було обрати дещо інший модус силогізму).

А можемо, усе ж, подумати про специфіку нашої справи і про те, де в ній межа прощення/непрощення, де межа проблемного/ворожого (особливо – в межах самої нашої спільноти). Де межа між «той, хто не проти нас – за нас» і «хто не збирає з нами, той розкидає». Ми повинні добре розібратися, де в нас святі принципи, де в нас емоції, де проста людська неприязнь, де тимчасове роздратування. Що є помилка, заблуд, на які ми даємо право іншому, а що – аморальність чи злочин (я не радив би надто занижувати тут поріг відмінності). Якими є, зрештою, інтереси справи, якій ми присвятили життя. І наскільки великодушними, попри жар дискусій, ми можемо бути одне до одного. Бо саме від цього, зрештою, залежить наша підсумкова продуктивність і корисність для суспільства.

Сама собою ця межа не сформулюється (хоч вона й виникла без нас), це – наша особиста відповідальність. Це дуже важливо: кожен може тут щось вирішити лише сам, тут неможливе ніяке «ми». І пам’ятаймо, що приватне рішення кожного, хай яке, має всі шанси стати принципом універсального законодавства, нехай і часів війни. Визначаючи цю нову міру, кожен має розуміти, що створює світ (не взагалі, а маленький, світ нашого існування як філософів, та ще й в Україіні), в якому він же ж і житиме. І йому відміряють нею ж, іншої просто не буде.

Джерело: сторінка Олег Хома у мережі Фейсбук

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.