ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Диякон Микола Денисенко: УПЦ МП на роздоріжжі

Професор богослов’я Університету Вальпараїсо (Індіана, США) диякон Микола Денисенко, автор багатьох праць, зокрема з церковної історії та літургіки, аналізує ситуацію, в якій опинилась УПЦ МП в результаті війни та розглядає можливі виходи з цієї церковної кризи.

Жорстоке вторгнення росії в Україну привернуло увагу громадськості з кількох причин. Гуманітарна катастрофа, жах безперервних обстрілів, стрілянина протестувальників на вулицях, напади на атомні станції, погрози вбивства президента Зеленського та інших лідерів і війна з демократією.

Одним із недооцінених наслідків нападу росії є зрада, ізоляція та розруха Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП). Під удар також потрапляють духовенство, вірні та майно УПЦ МП. Вторгнення росії в Україну здивувало багатьох, зокрема митрополита Онуфрія, предстоятеля УПЦ МП. Тон звернень митрополита Онуфрія до президента путіна був наполегливий, а його прохання продовжують залишатися без уваги. Патріарх російської православної церкви (РПЦ) Кирило повторив заклик до єдності російської церкви, заснований на уяві неподільності росії, України та Білорусі як країн одного народу – історичний наратив, який він поділяє з путіним. У безладній проповіді в Сирну неділю Патріарх Кирило виправдав вторгнення в Україну, скаржачись на гей-паради і спираючись на постійні твердження Путіна про те, що Україна вісім років вбивала людей на Донбасі.

Безпорадність УПЦ МП від РПЦ привела її до роздоріжжя. Єпископи та священнослужителі в Україні, свідки розрухи та жорстокості, закликали негайно припинити поминання на Літургії патріарха Кирила. Цей акт, по суті, є лише формою протесту, а не євхаристичним розривом, допоки митрополит Онуфрій продовжує поминати Кирила. Але гнівний лист, надісланий митрополитом Сумським Євлогієм, не оминув увагу РПЦ. РПЦ попередила митрополита Євлогія, що не поминати патріарха на Літургії є порушенням канонів.

Деякі єпархії та духовенство пішли далі. Володимир-Волинська єпархія закликала митрополита Онуфрія скликати Всеукраїнський собор для клопотання про автокефалію до Патріархом Кирилом. Настоятелі, духовенство та чернецтво закликали єпископа Пімена, керуючого Рівненської єпархії, звернутись із заявою про автокефалію УПЦ МП. Подібне звернення надійшло і від духовенства Київської єпархії.

УПЦ МП знаходиться на роздоріжжі, але це не перший випадок, коли православні українці стикаються з важким вибором під час війни.

Коли німці раптом напали на Радянський Союз і окупували Україну в 1941 році, Православна Церква в Радянській Україні зазнала майже два десятиліття жорстоких переслідувань. З 1920 року більша частина України перебувала під владою Радянського Союзу, і лише кілька парафій залишалися функціонувати. Більша частина Західної України була частиною автокефальної Польської церкви. Після того, як німці окупували Україну, православні українці, які перебували під Польщею, розділилися на дві групи. Одна група єпископів, що зосередилася в Почаївській Лаврі заявила про відновлення канонічної автономії, прийнятої Українською Церквою в 1918 році (відомої як Автономна Церква України). Митрополит Діонісій, предстоятель Церкви в Польщі, підтримав українську автокефалію на основі томосу, наданого Польщі Константинополем у 1924 році. У томосі поглинання Київської митрополії росією називалося неканонічним. Діонісій призначив архієпископа Полікарпа і створити оновлену Українську Автокефальну Православну Церкву в 1941-1942 роках (1942 УАПЦ) з презумпцією, що визволена і незалежна Україна матиме власну Церкву (УАПЦ). В АЦУ та УАПЦ розділилися в цьому ключовому питанні канонічної основи. Вони також розходилися щодо літургійної українізації, причому УАПЦ була за, а АЦУ вагалася з її прийняттям.

АЦУ та УАПЦ різко розійшлися в пастирському питанні. У 1942 р. УАПЦ потребувала духовенства для очолювання парафій, а частина священників початкової УАПЦ 1921 р. залишилася в Україні після ліквідації їхньої Церкви в 1930 р. УАПЦ у 1921 р. висвятила перших двох єпископів без участі єпископів, що в Православ’ї вважається неканонічним. Коли УАПЦ у 1942 р. прийняла духовенство висвячене у 1921 р. з молитвою та обрядом покладання рук, але не повним чином хіротонії, АЦУ різко протестувала і звинуватила УАПЦ 1942 р. у відновленні єресі «Липківщини», посилаючись на митрополита Василя Липківського (перший предстоятель УАПЦ 1921 року). АЦУ також критикувала УАПЦ за те, що вона висвятила кількох єпископів на одній Божественній Літургії в лютому 1942 р. Обидві Церкви розділилися з питань, центральних для церковного життя — канонів, легітимності частини духовенства та літургійної українізації.

Незважаючи на розбіжності, представники двох Церков залишалися в контакті та намагалися знайти спільну мову. Делегація єпископів УАПЦ зустрілася з митрополитом АЦУ Олексієм 8 жовтня 1942 р. Вони домовилися про об’єднання в одну автокефальну Церкву та оголосили акт унії. Четвертий пункт акту є значущим — «всі канонічні відмінності, що розділяють Церкви, були відкинуті з метою об’єднання».

Акт унії був досить значущим, щоб українці в Європі зустріли його молебенами. Представники Церкви почали адміністративне забезпечення єпархіального управління. Але союз провалився. По-перше, єпископи АЦУ відхилили це. По-друге, митрополит Олексій був убитий у 1943 р. У 1944 р. багато духовенства та мирян втекли на Захід. Радянський Союз поглинув Західну Україну за Ялтинською угодою 1945 року. У 1946 році Сталін створив церковний “союз”, примусивши всіх православних і греко-католиків приєднатися до Московського патріархату, частково за допомогою Львівського псевдособору 1946 року. Шанс на створення єдиної Української Православної Церкви був втрачений через війну.

Таким чином, цей короткий огляд православної України під час Другої світової війни показує, як швидко все може змінюватися. Війна непередбачувана, а можливість об’єднатися може бути швидкоплинною. УПЦ МП розглядає свої варіанти дій під час війни путіна з Україною. Огляд їхніх варіантів завершує це есе:

  1. Зберігати статус-кво і залишатися в РПЦ.
    Цей варіант виглядає малоймовірним, оскільки українці воюють з росіянами, а не разом з росіянами проти нацистського супротивника. Деякі парафії та монастирі вже перейшли з УПЦ МП до ПЦУ. Цілком можливо, що одна чи декілька єпархій можуть наслідувати їх приклад, якщо буде така можливість.
  2. Подати клопотання до РПЦ про автокефалію.
    Цей варіант можливий, але нереалістичний. РПЦ виступатиме проти автокефалії УПЦ МП, враховуючи підтримку Патріархом Кирилом війни та стійкий захист внутрішньої єдності РПЦ, закріпленої в міфі про «руський мир».
  3. Проголосити автокефалію.
    Такий варіант малоймовірний, оскільки ні РПЦ, ні Вселенський патріархат не визнають УПЦ МП.
  4. Домовлятися про об’єднання з ПЦУ.
    Найстрашнішими перешкодами тут є історична пам’ять та непохитний опір автокефалії лідерів УПЦ МП та їхніх спонсорів. УПЦ МП звинуватила Вселенського патріарха Варфоломія у втручанні в їхні справи та звинуватила його у приєднанні до розколу. Відносини між УПЦ МП і ПЦУ були ворожими. Серйозною проблемою є чільна роль проросійського олігарха та протодиякона УПЦ МП Вадима Новинського. Тим не менш, цей варіант може бути найбільш життєздатним, незважаючи на останні труднощі, з наступних причин.

    По-перше, у УАПЦ та УПЦ КП також були напружені стосунки до Об’єднавчого Собору 2018 року, але вони все одно подолали їх заради єдності. По-друге, ПЦУ має томос і чотири помісні православні церкви визнають її автокефалію. Союз УПЦ МП і ПЦУ, ймовірно, надихне інші православні церкви на їх визнання. Нарешті, можна було б запровадити поступовий процес об’єднання. Собор УПЦ МП і ПЦУ міг би проголосити євхаристійну єдність без негайної перебудови єпархій і призначень. Кожна парафія могла б зберегти свої специфічні практики, поділяючи євхаристійну єдність зі своїми сусідами.

Найважливішим фактором є нагальність відкинути розбіжностей заради єдності. Він охоплює той самий принцип, який лежав в основі акту унії між ВПУ та УАПЦ у 1942 році. Різниця тут у тому, що автокефалія УАПЦ була заснована на томосі, наданому Константинополем Церкві Польщі, тоді як автокефалія ПЦУ походить безпосередньо з Константинополя.

Вторгнення Росії в Україну поставило УПЦ МП на роздоріжжі. Їхні можливості обмежені, і їм доведеться подолати перешкоду історичної пам’яті, щоб об’єднатися з ПЦУ. Спадщина Української Церкви за Другої світової війни свідчить про те, що час має значення. Український народ показує приклад Церкві, як відкинути розбіжності та об’єднатися на спільній основі. Церкві було б мудро наслідувати святий приклад громадян України.

Читати першоджерело: Public Orthodoxy

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.