ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

Чому наша спільнота допомагає українським біженцям? Ернст та Марі-Ноель фон дер Реке

З Ернстом і Марі-Ноель фон дер Реке

Втікаючи від війни, у березні 2022 року я опинилася в християнській екуменічній (протестантсько-католицькій) спільноті Конвенту Лаврентія в селі Лауфдорф, за 70 км від Франкфурта-на-Майні в Німеччині. З Ернстом фон дер Реке, одним зі «стовпів» спільноти, я і мої друзі познайомились 2016 року в Києві. Пізніше спільнота двічі приймала влітку підлітків, якими опікувався київський фонд «Діти надії та любові», що допомогав родинам вимушених переселенців та військовослужбовців з 2015 року. Увесь час з 2016 року ми підтримували зв’язок, обговорювали теми християнства і миробудування, видали в «Дух і літера» улюблену в Конвенті книжку про Ісуса і ненасильницьку революцію, а 24 лютого дружина Ернста, біблійний педагог Марі-Ноель фон дер Реке запропонувала мені та моїм друзям приїхати до них. Зрештою у Лауфдорфі опинилися дванадцятеро українців з Харкова та Києва, більшість із яких і досі там. Вони переживають досвід неймовірної (особливо з огляду на труднощі, з якими зустрічається багато українців за кордоном) християнської гостинності – без жодного натяку на те, що щось «винні» своїм господарям. Гостинність простягається від допомоги в усіх матеріальних та соціальних питаннях до щоденних молитов за нас та намагань зробити досвід перебування на чужині якомога більш «домашнім». Українців приймають як родину, розділяють з ними життя, побутові проблеми і свята, незважаючи на мовні бар’єри. Важливо також те, що у спільноті ми познайомились з біженцями із Сирії, Іраку, Ірану – переважно мусульманами –  які жили в Конвенті раніше, а тепер просто приходять в гості, проживаючи неподалік. Ми почули їхні часом невимовно трагічні історії – і події й місця, які раніше видавались досить віддаленими, стали зрозумілими й близькими. Потрібно сказати, що погляди членів спільноти на ситуацію в Україні часто не збігаються з баченням самих українців, і це буває психологічно непросто, однак це не скасовує дружби та діалогу, а змушує ставити глибокі питання та шукати відповіді.

На початку квітня я попросила Ернста та Марі-Ноель написати короткі тексти про те, чому вони допомагають біженцям з України, адже зараз важливо розуміти витоки вияву європейської солідарності з нами. Їхні відповіді, написані спеціально для ETHOS ще до Пасхи, в українському перекладі опубліковані нижче.

Лідія Лозова, член команди ETHOS                                                                                             

God against war – Чому ми допомагаємо біженцям?

Ернст фон дер Реке

Я деякий час відкладав відповідь на це питання. Адже треба було вирішувати так багато практичних завдань для допомоги нашим гостям. Сьогодні Вербна неділя. Я нарешті знайшов час, щоб обміркувати поставлене мені запитання і водночас подумати про Страсний тиждень і Великдень.

Важливою передумовою для прийняття біженців для мене є те, що я належу до християнської громади. Близько 40 років тому ми купили напівзруйнований фермерський будинок, у якому була заснована асоціація Laurentiuskonvent (конвент Лаврентія) Ми переобладнали стайню та сарай у приміщення для нашої спільноти: кухня та каплиця, кімната для зборів та кімната для гостей утворюють єдине ціле. Відвідуючи монастирські спільноти, ми відчули, що гостинність є частиною обміну речовин (Stoffwechsel) у Тілі Христовому, Церкві. Мені подобається уривок з Послання до Євреїв, 13:2: Гостинности не забувайте. До цього додається обіцянка: через се бо инші не відаючи вгостили Ангелів.

Можу це підтвердити: гості неодноразово заохочували нас шукати шлях у майбутнє разом. Прикладом для нас є історія відвідання Сари та Авраама трьома мандрівниками. У нашій каплиці є ікона, звана «Гостинність Авраама» (Філоксенія) [також відома як Трійця Старозавітна]. Гості допомагають нам не втрачати зосередженість на майбутньому. Вони нагадують, наскільки відносними є постійні дрібні клопоти про себе самих.

Згадую своє дитинство. Я виріс у будиночку лісника, цілком відірваному від цивілізації. Коли приходили гості, батьки кидали усі справи. Мама сідала бесідувати з відвідувачем або запрошувала його приєднатися до того, що робила сама. Батько ішов у підвал по пляшку вина. Неважливо, чи хотів гість вина, чи ні. Важливо було обмінюватися думками, і це завжди дає підстави для подяки та святкування.

Але в моєму житті був також основоположний досвід, коли я — хоч і не був біженцем — перебував у мандрах і в пошуках свого місця у світі.

Я поїхав у США, щоб долучитися до соціального служіння разом з Action Reconciliation. Там я замислився про духовне зростання. На молодіжних зібраннях в Алабамі з братами з Тезе я вперше почув речення, яке глибоко закарбувалося в моїй свідомості: «Воскреслий Христос готує весну Церкви, Церкви без зброї та насильства, готової ділитися з усіма, місця, де спільність стає явною». З цим посланням брати з Тезе пізніше відрядили мене до Чехословаччини в числі молоді з інших країн. Наша мета – «ділитися з усіма» – у ЧССР була дерзновенним завданням, адже Церква там зазнавала жорстоких переслідувань. «Явні» зустрічі з іншими християнами поставили б нас і особливо наших господарів у велику небезпеку. Тим більш вражаючою для нас була гостинність, яку ми там відчули. Нас вітали, про нас піклувалися, нас так балували, що іноді мені було аж незручно. Наші нові друзі, зі свого боку, підтримували зв’язок із підпільними християнами Радянського Союзу і з ентузіазмом ділилися з ними своїм досвідом. Імовірно, ці зустрічі відбувалися в нинішній Україні. Усюди впадали в очі перші ознаки «весни Церкви».

У 2016 році я сам приїхав до України з одним другом. Ми та наші господарі дуже швидко віднайшли радість у Євангелії, яке нас об’єднує. Ісус Христос, що любить без насильства, ніколи не залишав нас. Обмінюючись думками щодо форм та способів служіння миру в суспільстві, ми запросили нових друзів до Німеччини.

Ідея, що «Бог проти війни» („God against war“) видалася нам самоочевидною. Але чого ми в Німеччині не бачили і до чого були сліпі, — це справжня небезпека загарбницької війни з боку російської армії. Однак нам усе ж вдалося побудувати міст, і вже з перших днів війни ми розпочали приймати біженців.

Твердині й сили темряви, проти яких ми боремося, не можуть зупинити весну Церкви, яку дає воскреслий Христос. Навпаки, нові жертви народу України та інших країн пробуджують християн у всьому світі до відновлення втраченої єдності. Бажання святкувати Великдень, не вшановуючи Церкву з її різноманітними членами, не мало б жодного сенсу. Тож ми починаємо Страсний тиждень із нашими гостями і з нетерпінням чекаємо знову почути пасхальне благовістя.

Урок німецької з біженцями в Конвенті Лаврентія

Марі-Ноель фон дер Реке

Мені трохи важко відповісти на це питання. Тому що за рішенням допомогти біженцям стоїть не якесь одномоментне рішення, а спосіб життя, який я уже понад 36 років поділяю з братами й сестрами екуменічної спільноти під назвою Конвентом Лаврентія. Цей спосіб життя, своєю чергою, підтверджує те, чого я раніше досвідно навчилася у духовній родині, з якої я походжу – анабаптистсько-менонітській конгрегації. Ось деякі – досить безсистемні – думки з цього приводу: 

Ось моя спонтанна реакція на це питання: допомога біженцям — це найменше, що ми можемо зробити! Це скромна практична відповідь на нещастя, яких люди зазнали внаслідок війни. Наша спільнота має кімнати для розміщення невеликої кількості людей. Тож  ми це і робимо.

Те, що ми робимо, також є відповіддю на відчуття безсилля, яке поширюється і хоче паралізувати нас перед обличчям подій, на які ми не маємо прямого впливу. Волання про те, що «ми» (як окремі особи, як активісти за мир, як суспільство, як держави?) робили неправильно всі останні роки, приносять мало користі. Потрібні дії на особистому рівні, там, де можливо щось зробити, і так, як це можливо. І я помічаю, що ця діяльність є цілющою для мене, навіть якщо це лише крапля в морі. Облаштування  повсякденного життя з людьми, які прибули до нас, не дає мені впасти у відчай щодо стану справ у нашому світі. І це вже маленька перемога над злом. Певний жест всупереч духові руйнування.  

Конвент Лаврентія має давню традицію відданості миру та трудам дияконіі. Протягом десятиліть ми присвячували наші зусилля тим чи іншим терміновими потребам, що опинялися в центрі нашої уваги. У 1980-х, коли я приєдналася до Конвенту, особливо важливим було питання роззброєння. Пізніше ми займалися методами ненасильницького вирішення конфліктів. Це був також час, коли все більше людей шукало притулку в Західній Європі. Вони приїжджали із Сомалі, Конго, Туреччини та Балкан. Ми намагалися зробити те, що могли. Курдська молодь деякий час жила з нами нелегально, щоб уникнути депортації до Туреччини.

Під час інших воєн (Балкани в 90-х, Сирія в 2016 році) ми також приймали до своєї громади біженців – доти незнайомих нам людей. Коли в 2016 р. ми їздили до України, а потім приймали українців у себе в 2017 та 2018 роках, між нами зав’язалися дружні стосунки. Ці люди стали для нас важливими. Вони поділилися з нами своїми турботами. І тому наприкінці лютого цілком природно було сказати: приїжджайте до нас, якщо буде потрібно! Це стало необхідним набагато раніше, ніж ми думали.

Що особливо зворушує і мотивує мене в нинішній ситуації, так це те, що наші гості зробили наше екуменічне різноманіття яскравішим, ніж будь-коли. Можливо, ширша спільнота, яка утворилася в нас в останні кілька тижнів, є тимчасовою. Але у ній відбувається обмін, що спонукає нас/мене до внутрішнього розвитку. Ми розділяємо практичні повсякденні клопоти та гіркоту поганих новин, і сумні, і радісні моменти, навіть святкування. У наших розмовах із гостями перевіряється наше ставлення до євангельського ненасильства, оскільки очевидна несправедливість, що спалахнула в Україні, вимагає відповідей. Заклик про військову підтримку звучить у кожному виступі українського президента. Зброя поставляється. Німеччина збільшує бюджет на озброєння. Що ми на це скажемо? Ми багато разів бачили, як насильницька відповідь на відверту несправедливість диктатури посилює спіраль насильства і погіршує долю багатьох. Ми рішуче засуджуємо російське вторгнення, але ми також знаємо, що Захід переслідує власні інтереси в регіоні, що аж ніяк не є лише гуманітарними. При всій єдності з нашими гостями, для нас важливо дотримуватися наших цінностей. Збільшення зброї не принесе спокою. Однак не наша справа вчити жертв насильства любити своїх ворогів. Для мене дуже важливо, щоб ми могли разом піднести до Бога турботи та питання, які нас мучать, у нашій каплиці. Слова – а особливо плачі – з псалмів та інших текстів, які ми разом слухаємо у Страсну п’ятницю та на Великдень, промовляють до нас із красномовністю, яка не завжди присутня у «звичайному» повсякденному житті.

Ми навчаємось, тому що раніше значна частина історії відносин між Росією та Україною була нам відома лише поверхово. Ми починаємо усвідомлювати складність релігійного виміру конфлікту, і знання, отримані в результаті цього відкриття, відкривають нам панорами досі незнаного світу. Десятиліття екуменічного діалогу, очевидно, не привели до глибшого розуміння. Тверезе спостереження! Однак тут важливо не поспішати з висновками.

Тому, коли мене запитують: «чому ви приймаєте біженців з України?» – усе це входить у мою відповідь. Я прагну пройти хоча б частину шляху разом із цими людьми. Бути з ними на зв’язку, вивчати їх історію. І головне: відчути близькість Бога, який не залишає їх посеред невтішних обставин.  

Лауфдорф, 10.04.2022

Читати в оригіналі німецькою за посиланням.

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.