ETHOS

ЕТОС на практиці під час війни

«Коли ми дивимося на вас, це суміш жаху та захоплення» – чеський філософ Філіп Карфік

Наш проект продовжує публікувати листи солідарності від вчених з усього світу: філософів, богословів, науковців. Cьогоднішній лист – від Філіпа Карфіка, почесного професора античної філософії. Викладав у Карловому університеті в Празі (Чехія) та в університеті Фрібурга в Швейцарії. Публікував, зокрема, роботи про Платона та Плотіна, а також про платонівську традицію епохи Відродження та про чеського філософа Яна Паточку.

Дорогий Костянтин Сігов!

Відповідаю на Ваш заклик, надісланий мені моєю дружиною, а також на статті та інтерв’ю, які ви публікуєте з 24 лютого, щоб інформувати міжнародне співтовариство про те, що відбувається в Україні, зокрема в Києві, а також висвітлювати історичний, громадянський та моральний виміри героїчного опору, який чинять українці проти Росії, що зазіхнула на територіальну цілісність України, на її політичну незалежність, на саме її існування.

Хочу поділитися з Вами та з тими, хто поруч з Вами, тим, що відчуває громадянин Чеської Республіки приблизно такого ж віку як і Ви, а саме людина, яка також прожила значну частину свого життя на східній стороні залізної завіси, але чиїй країні пощастило не тільки уникнути радянського панування в 1989 році, а й приєднатися до НАТО в 1999 році, а в 2003 році – до Європейського Союзу.

Це звертання до власної історії пояснює, наскільки чітко чехи розуміють, що стоїть на карті у вашій боротьбі. Ми надихалися, переслідуючи ті самі цілі, до яких прагнете і ви: незалежність від Росії, безпека, гарантована НАТО, інтеграція до Європейського Союзу.

Але справа не лише у цьому. Ми також маємо історію країни, чию незалежність ставили під сумнів сусідні держави, які її не хотіли, зокрема нацистська Німеччина та Радянський Союз. Це, наряду з нашими щирими симпатіями, додає нам розуміння ситуації, в якій ви опинилися. Але існують також відмінності з обох сторін. Наша країна не була ані частиною імперської Росії, ані повністю інтегрована в Радянський Союз. Вона не була пересічена траншеями та не всіяна братськими могилами часів двох світових воєн, як Україна. Вона не пережила Голодомору, що забрав життя мільйонів українців у 1930-х роках, не зазнала істотного впливу ядерної катастрофи, що сталася в 1986 році за сто кілометрів від Києва. Але крім відмінностей у розмірах та історичному й геополітичному контекстах, фактом є те, що в ситуаціях, порівнянних з тією, у якій ви опинилися сьогодні, ми не захищали себе зі зброєю.

Саме цей останній момент нас вражає, коли ми дивимося на вас. Це суміш жаху та захоплення. Правду кажучи, наше захоплення приглушується заздрістю. Звичайно, це заздрість не до жахів війни. Зовсім ні. Це те, що нас лякає. Але заздрість до опіру, який ви чините агресору. До рішучості, з якою ви це робите.  До звитяги ваших воїнів. До морального духу вашого народу. До лідерства вашого президента. До єдності, яку ви всі демонструєте. Жах, що нас охоплює, також є більшим, ніж просто страх. Це суміш обурення і праведного гніву, що змушує кричати про несправедливість.

Наші бабусі, дідусі та наші батьки пережили подібні моменти. Моменти безпрецедентної моральної стійкості перед лицем кричущої агресії іноземної держави, моменти небувалої єдності цілого народу, моменти рішучості чинити опір. Наші дідусі й бабусі пережили їх у 1938 році, батьки — у 1968 році. Проте їм усім не вистачало не лише міжнародної підтримки, а й національного лідерства, що дозволило б захистити країну за допомогою зброї. У 1938 році Мюнхенські угоди дозволили Гітлеру відрізати від Чехословаччини її прикордонні території, визнавши її невійськовоздатною. Президент покинув країну. Незабаром після цього Гітлер підпорядкував собі решту країни і почав атаку на Польщу. Мюнхенські угоди стали синонімом політики умиротворення, яка зміцнила тирана. У 1968 році, коли Радянський Союз зі своїми сателітами вторгся в Чехословаччину, країни Заходу змирилися з цим, і наш президент зі своїм урядом, викрадений у Москві, також підкорився їй. Доктрина Брежнєва про обмежений суверенітет переважила.

Тепер ми дивимось на вас, і те,що ми бачимо, знаходить відгук у наших серцях. Ви робите те, що ми самі колись хотіли зробити. Ви не відступаєте. Ваша армія сильна і відважна, ваші лідери на висоті, а західні демократії підтримують вас.

Але чи достатньо вони вас підтримують? Чи достатньо ми вас підтримуємо? Чи не практикуємо ми самі сьогодні політику умиротворення, відступаючи від агресивного тирана, доки він не нападає на нас на нашій власній землі? Чи не ми сьогодні воліємо мовчати по той бік залізної завіси, опущеної вздовж кордонів країн-членів НАТО?..

Ці питання переслідують нас, коли ми дивимося жахливі картини руйнування українських міст, коли ЗМІ роблять нас майже живими свідками огидних військових злочинів, які армія Путіна вчиняє без вагань і без зупинку. Вочевидь, західні демократії зробили безпрецедентні кроки, щоб підтримати вас у вашому опорі проти російської агресії. Але вони відступають, коли мова йде про військове втручання, оскільки боятьсяспровокувати третю світову війну, що має ризики перерости в ядерну. Треба добре розуміти, звідки цей страх. Він спровокований шантажем пана Путіна. Справді, саме він погрожує напасти на будь-кого, хто хоче безпосередньо стати на ваш захист. Саме тому бояться запровадити заборонену для польотів зону чи захистити гуманітарні коридори. Ми поступаємось диктатору. Ми в процесі умиротворення агресора. Ми у ньому вже давно, починаючи з подій у Грузії в 2008 році, в Криму, в Донецьку, Луганську в 2014 році, в Сирії в 2015 році.

Чи виправдовує загроза світової війни невтручання західних демократій в Україну, де ми боремося за ті самі принципи, на яких ці демократії ґрунтуються? Чи виправдовує загроза ядерної війни той факт, що ми не приходимо вам на допомогу, аби запобігти скоєнню паном Путіним злочинів проти людства на українській землі? Болісні питання. Ми пам’ятаємо, як почалася Перша світова війна, яка не мала би спалахнути. Пам’ятаємо про Карибську кризу, яку нам ледве вдалося уникнути. Але ми також пам’ятаємо дії Гітлера, які не зупинили вчасно. Ми пам’ятаємо ізоляціонізм Сполучених Штатів міжвоєнного періоду, але також пам’ятаємо про введення принципу «кэш энд керри» — «плати и вези» 1939 року; пам’ятаємо битву Британії, яка протягом довгого року залишалася наодинці у війні проти Німеччини. Пам’ятаємо Закон ленд-лізу 1941 року. Про Перл-Харбор та його наслідки. Думаємо про ядерні арсенали, що знаходяться у розпорядженні сучасних держав. У розпорядженні пана Путіна.

Україна їх більше не має. Вона передала їх Росії за гарантії власної незалежності, територіальної цілісності та безпеки. Сполучені Штати та Велика Британія також підписали Будапештський меморандум у 1994 році. Чи ми пам’ятаємо про це?

Я хочу, щоб Україна вийшла з цієї війни вільною та переможницею, в межах своїх законних кордонів з моменту проголошення незалежності в 1991 році. Я хочу, щоб ці кордони, захищені українською армією, були достатньо сильними, щоб протистояти будь-якій майбутній спробі на її напасти. Я хочу, щоб Україна була інтегрована або в НАТО, або в іншу систему колективної безпеки, яка не дозволить Російській Федерації загрожувати її суверенітету.

Я також хочу, щоб Україна стала членом Європейського Союзу. Цього хоче не лише вона. Це потрібно не тільки їй. Ми теж цього хочемо. Ми також її потребуємо. Ми всі відчуваємо, і я в це вірю, що вона дає нам можливість побачити дещо вкрай важливе. Те, чого потребує також політична спільнота, як-от Європейський Союз; те, чого Україна вимагає, можливо, підсвідомо. Це воля захищати цінності, на яких вона заснована, і платити за це, якщо потрібно, життям. Чи може бути щось більше промовисте? Україна прагне стати членом Європейського Союзу і платить за це. Давайте прояснимо цей момент. Путін дозволить їй вижити, якщо вона відмовиться від цього. Але українці не хочуть виживати під маріонетковим режимом пана Путіна. Вони хочуть жити вільними громадянами країни-члена Європейського Союзу. І вони платять за це жахливу ціну, що ми спостерігаємо. Вони змушують нас усвідомити ціну власної свободи. Цю ціну ми забули. І все ж умови, що зробили можливим народження Європейського Союзу, колись були створені тією ж ціною, яку сьогодні платять українці. Ось про що нагадує нам ця війна.

Ми з Вами, дорогий Костянтине, на одному човні, як Ви сказали в одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю.

З найщирішими вітаннями,
Філіп Карфік

Прага, 23 березня 2022 року

Поділитись:

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

#God against war у соцмережах:

Підписуйтесь і поширюйте.